Вгору
за людьми
за відеозаписами
за блогами
за спільнотами
за аудіозаписами
Анатолій Власюк
Анатолій Власюк
Показати детальнішу інформацію

Особиста інформація

Інформація відсутня.
Шанувальники Анатолій6
Світлини 2
Стіна 114
УВАГА: АКЦІЯ!

Продаю свої книги – “Секс у будинку біля колії” та “Оптимізм майбутнього без Бога”. Вартість кожної книги – по 50 гривень. Якщо ви хочете придбати дві книги, заплатите 75 гривень. Гроші слід перерахувати на мою карточку № 4731 2191 0651 0542 Приватбанку. У приватному повідомленні вкажіть номер відділення Нової пошти і ваш номер мобільного телефону або домашню адресу. Кошти підуть на книги для воїнів АТО. Автограф гарантую.
Показати повністю..

Сподобалось 0 людині
Вподобайка
Між гордістю і гординею шлях у півкроку.
Філософський власюкізм

Сподобалось 1 людині
Вподобайка
1
У боротьбі за місце під сонцем не забувай, що інколи корисно побути в тіні.
Філософський власюкізм

Сподобалось 3 людям
Вподобайка
3
Якщо спати – то з королевою. Якщо кохатись – то зі звичайною жінкою. І, головне, не переплутати одну з іншою.
Любовний власюкізм

Сподобалось 1 людині
Вподобайка
1
Я грішний весь – від п’ят до голови.
Мені і в пеклі вже немає місця.
Не хочу золота чи булави.
Й кохання мав по самі вінця.

Життя розмірено пливе.
Під сонцем стигнуть мертві думи.
І щось підбурює живе.
Зсередини десь гріє струмінь.

Ось щось би зараз я вчудив –
Таке, що й на ніч не насниться.
Було б це, мабуть, диво з див,
Бо годі все життя ліниться.

Ми чемні, хоч в душі вулкан.
Гординю власну заарканим.
Смоли киплячої вже чан
У пеклі сміливо зварганим.

Про наші подвиги, мабуть,
Й до раю звістка завітає.
А я пройду в останній путь –
Переконаюсь, чи кохає

Та жінка, що її кохав,
Писав поеми й глупі вірші.
Чи цього ти раніш не знав,
Що вже не любить тебе більше?

Не молиться, не згадує тебе –
Бо все буття її наповнене тобою.
А ти любив лише себе –
Й кохання це візьмеш з собою.

Анатолій ВЛАСЮК
11 червня 2017 року
Показати повністю..

Сподобалось 2 людям
Вподобайка
2
УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “СВІЙ ЧУЖИЙ”

– Вчора до нас у полон потрапив ваш брат.
Воронцов пильно дивився на нього. Нікітін відчував, що той вивчає його ймовірну реакцію на це повідомлення, але не розумів, що насправді відбувається. Який полон? Який брат?
Погляд Воронцова був чистим і спокійним. У своєму житті Нікітін бачив декількох людей, які буквально на очах сходили з розуму. У випадку з Воронцовим це був або абсолютно новий клінічний випадок, або насправді божевілля йому не загрожувало.
І все-таки якось треба було реагувати на його слова, і він не знайшов нічого кращого як сказати:
– Я вас не розумію, Вікторе Сергійовичу.
Мабуть, краще було відрізати “товаришу полковнику”, а то вийшло якось по-домашньому.
Воронцов ще декілька десятків секунд не відводив погляду, а потім ніби йому й самому набридла ця дурна гра, затіяна ним. Він вдавано усміхнувся, подивився у вікно, ще трохи помовчав і пояснив:
– Оглядав я вчора нову партію полонених укропів. Усе як звичайно, нічого нового і цікавого. Якби не ваш брат – точніше, чоловік, дивовижно схожий на вас. Правда, ополченці добряче побили його. Мабуть, чинив їм спротив, коли брали в полон. Але не впізнати вас було важко. Точніше, вашого брата чи того, хто схожий на вас. Я вже й сам заплутався.
Воронцов підвівся з крісла. Нікітін теж хотів скочити на ноги, але той жестом зупинив його.
– Цікава виходить картина. – Воронцов ходив по кабінету, заклавши руки за спину, і вголос видавав на-гора власні думки. – Я непогано знаю вас. Перш ніж вас призначили моїм заступником, я провів співбесіди з декількома людьми, які знали вас упродовж десятиліть. Я вам цього не казав, але ви, мабуть, здогадувалися про це.
Воронцов зупинився, і Нікітін кивнув головою на знак згоди.
– Але ніхто, розумієте, ніхто, Василю Івановичу, не сказав мені, що у вас є чи може бути брат.
Воронцов нахилився над ним, ніби мав намір зчитати із черепної коробки потрібну інформацію.
Здавалося, Нікітін втиснувся в крісло, ніби очікував, що Воронцов зараз стукне його кулаком по голові, і на цьому його життя припиниться. Втім, Воронцов не помітив цього страху в свого підлеглого, а то би ще трохи познущався з нього, нависаючи над ним.
Мабуть, аж тепер Нікітін зрозумів, що справа не в дурних жартах Воронцова. Та й Віктор Сергійович раніше не був помічений у подібних викрутасах. Іншими словами, мова справді йде про подібного на нього чоловіка, який ще донедавна воював на боці укропів, а тепер потрапив у полон до ополченців. Василь Іванович інтуїтивно відчував, що Воронцов щось затіяв, і цей процес щойно розпочався у нього на очах, але ще не міг зрозуміти, чим особисто це й ому загрожує. Принаймні він стає учасником цієї гри, до якої не готовий поки що ні морально, ні фізично, а ще вчора навіть не здогадувався про це. Їхня контора була занадто серйозною, аби можна було вийти сухим із води чи хоча б не замочити ніг. Інша справа, яку роль він виконуватиме в цій грі. Ним можуть пожертвувати, як пішаком, а можуть дати шанс стати ферзем.
Всі ці думки вихором пролетіли в його голові. Однак інформації було явно замало, аби робити якісь далекосяжні висновки. Та й часу на розумування Воронцов йому не давав. Він знову сидів у своєму кріслі, вгвинчуючись поглядом у Нікітіна, ніби все-таки хотів зсередини витребувати потрібну йому інформацію. Оця його гра, хто першим не витримає погляду чи кліпне повіками, – починала дратувати, але Василь Іванович розумів, що саме зараз йому не слід показувати свого настрою, бо можуть пришити таке, що він і в найжахливішому сні не міг би побачити. Насправді беріївський вірус знищення глибоко вразив їхню контору. Для нього не мало значення, свої чи чужі траплялися йому на шляху. Взагалі такого поділу не існувало, а якщо вдавалося знищити більше умовно своїх, ніж так само умовно чужих, то беріївський вірус лише подвоював і потроював зусилля, аби знищити якомога більше людей.
– У мене, Василю Івановичу, є для вас дві новини: хороша і погана. – Воронцов віщав тоном древнього оракула. – Тому традиційно запитую у вас: з якої розпочати?
– Почніть з хорошої. – Нікітін вимовив це без зайвих роздумів і навіть намагався усміхнутись. Можливо, це в нього погано вийшло, але все ще жевріла надія, що зараз Воронцов припинить свою дурну гру, витягне із сейфу пляшку справжнього закарпатського коньяку, скаже, що, мовляв, подуркували – й досить, і вони, як у старі добрі часи роздушать цю пляшчину, закусуючи лимоном.
Але пляшки справжнього закарпатського коньяку найближчим часом не передбачалося, бо Воронцов сухо, немов відрізав щось, не потрібне йому з минулого, сказав:
– Гаразд, ось вам хороша новина.
Схоже, він не був заскочений нахабством Нікітіна, який ось так вільно себе почував, хоча Дамоклів меч невизначеності вже котре навис над ним. Мабуть, у його голові вже народжувалась якась хитромудра комбінація, яка змушувала не зважати на такі дурниці.
– Сподіваюся, Василю Івановичу, ви знаєте теорію шести осіб? – Воронцов нахилився до нього, ніби довіряв найсокровенніше чи розпитував про не знати яку таємницю найвищого ступеню секретності.
– Ви маєте на увазі теорію шести рукостискань? – Нікітін відповів жестом на жест і теж трохи нахилився до Воронцова, але не більше, ніж це дозволив собі начальник; втім, достатньо, аби показати готовність прийняти це сокровенне чи велику таємницю й віддячити сторицею, продавши душу лихому.
Воронцов був задоволений. Усе-таки доля справедлива до нього. А що, якби Нікітін був його начальником? Важко відчувати, що ти розумніший за нього, але не смієш показувати цього.
– Е ні, пане підполковнику! – Воронцов із задоволенням відхилився на спинку крісла, аби дати трохи відпочити спині, яка знову нагадувала про себе періодичними болями. – Теорія шести рукостискань – це одне, а теорія шести осіб – зовсім інше.
Тепер він міг знову познущатися зі свого підлеглого й тоном вчителя розповісти таке, про що той ніколи не чув у своєму житті.
– З рукостисканнями все зрозуміло, – муркотів Воронцов. – Ти ручкаєшся з одним, той – з іншим, аж поки не з’ясовується, що таким чином мало не всі мешканці планети Земля знайомі між собою, хоча й не здогадуються про це. Ну, щось таке.
Він уважно подивився на піддослідного кролика, в ролі якого зараз виступав Нікітін, і продовжив:
– Теорія ж шести осіб каже, що на планеті Земля є ще шість подібних на вас у всьому людей. Ми одночасно хворіємо, говоримо практично ті ж слова, у нас схожі долі, навіть у жінок, з якими ми спимо, однакові імена, та й дітей ми називаємо так само. Як вам таке?
– Круто, – усміхнувся Нікітін. Його усмішка справді була щирою. Він чув про теорію шести осіб, але вчені вважали її не науковою, а наближеною до фантастики. Нехай начальник думає, що він, його підлеглий, тупіший за нього, якщо не чув про цю теорію. Інколи вартує вдати з себе недалеку людину, аби той, у кого більше на зірочку на погоні, не думав, що ти його підсиджуєш.
Вони занадто довго мовчали, і Нікітін зрозумів, що Воронцов думає про щось своє, далеке від того, що зараз відбувається. Пора було спускати його на землю.
– І в чому ж тоді полягає хороша новина і якою має бути новина погана? – запитав Нікітін.
– Що? – не відразу второпав Воронцов, але змушений був прилаштовуватися до ситуації й відганяти нав’язливі думки, які лізли йому до голови. – Та немає новин хороших чи поганих. Є просто новини. Все залежить від того, як ми до них ставимося.
Воронцов підвівся з крісла і виразно глянув на Нікітіна. Той зрозумів, що цього разу йому теж слід підвестися.
– Завтра, Василю Івановичу, поїдемо знайомитися з вашим двійником.
Щось сумне і домашнє знову прозвучало в його голосі. Звичайно, можна було сподіватися, що старі дружні відносини повертаються, але Нікітін розумів, що цього вже ніколи не буде. Натомість у нього починається веселеньке життя. І вже не має значення, як до нього ставитиметься полковник Воронцов.

Йому здавалося, що він зберігає олімпійський спокій, але насправді це було не так. Нікітіну вдалося поспати лише дві години, а потім до ранку передумати казна-що. Та й сон був неспокійним і дивним. Приснилося, що ополченці ведуть його на розстріл. Він намагається довести, що його переплутали з полоненим укропом, що він приїхав до них на допомогу із Росії, є підполковником і однозначно на їхньому боці, але ті лиш єхидно посміхались і кивали головами: мовляв, знаємо ми вас, гарно вмієте брехати. Йому зав’язали очі, поставили на коліна – і коли пролунав постріл, Нікітін прокинувся.
У свої сни він вірив. Треба було лише проаналізувати, де правда, а де розгулялися фантазії. Отже, постріл був, але це ще не факт, що його вбили. Сон наснився, бо навіть людину зі сталевими нервами міг вразити факт з’яви двійника. Чому саме йому небесні сили влаштували це випробування? Звісно, Нікітін не вірив у Бога, хоча й не заперечував існування якихось вищих сил, які керували процесами у всьому Всесвіті. Бог з бородою – це занадто просте пояснення для людини, яка в своєму житті все вирішує сама, і не обставини беруть гору над нею, а вона – над ними. Чи зараз йому спеціально влаштовують екзамен, щоби переконати, що цих обставин у вигляді двійника він точно здолати не зможе? А дзуськи! Ще не такі затискали!
У пам’яті зринуло одне фантастичне оповідання, яке він читав у юності. Головному герою сказали, що в нього є двійник, але він ніяк не міг набратися мужності, щоби піти й подивитися на нього. Усіх подробиць Нікітін не пам’ятав, але, здається, головний герой загинув, бо так і не зумів переступити через свій страх, аби побачити двійника.
Нікітін встав з ліжка і став ходити по кімнаті. Ну, звичайно, це підказка йому з далекої юності, що свого двійника, якщо той і справді існує, нічого боятись, бо це така ж людина, як і ти. Можливо, в ній більше спільного з тобою, ніж з іншими людьми, але все одно ти залишаєшся таким, яким є, і жодні експерименти вищих сил не здатні збити тебе з пантелику.
Зовсім недавно Нікітін усвідомив для себе, що втікає від життя. Точніше, не стільки від життя, скільки від самого себе. А від себе, як відомо, не втечеш. Це відкриття, звісно, було не з самих райдужних, але після нього він принаймні зрозумів, чому йому було так некомфортно в цьому житті. Здається. все мав і добився всього, чого хотів. Але ж неспроста втік сюди, в Україну, ніби шукав смерті. Він боявся сам собі зізнатися, чого йому в житті найбільше не вистачало, хоча достеменно знав лише одне: він був нещасливим у коханні. Ті, кого він кохав, не кохали його, а він не кохав тих, хто кохав його. Людство ніяк не могло розв’язати цієї проблеми, аби всі були щасливими на планеті Земля. Якщо добре подумати, то від нещасливого кохання загинуло більше, бо нещасливе кохання все ж вбиває – повільно, але вбиває. І ті війни, в яких Нікітін брав участь, не розв’язували його основної проблеми. Взаємне кохання не йшло до нього. Смерть теж оминала його, а для нього вона могла би стати найкращим виходом із ситуації.
Як же довго тягнеться ця клята ніч! З одного боку, йому хотілось якнайшвидше побачити свого двійника, а, з іншого, – Нікітін відчував, що дорого би дав, аби цю зустріч відтермінувати, а ще краще, якби вона взагалі не відбулась. Та й Воронцов молодець! Міг же йому запропонувати зустрітися з двійником ще вчора увечері. Але ж ні! Відтягнув цей радісний для нього момент до ранку. На що він сподівається? Зрозуміло, що Воронцов затіяв небезпечну гру, але не хоче ознайомлювати Нікітіна з її правилами. Доводиться грати наосліп, а це ні до чого доброго не може призвести.
Під ранок Нікітін таки заснув і побачив дружину, яка кликала його за собою. Вона загинула десять років тому в автомобільній катастрофі. Крізь сон він розумів, що не можна йти за мертвими, бо це ознака того, що і ти скоро покинеш цей світ. Нікітін усвідомлював цю просту істину, але внутрішнє бажання піти услід за дружиною було, мабуть, сильнішим. Здавалося, залишалася лише мить, щоб їхні руки з’єднались, – але Нікітіна врятував будильник. Немилосердний звук готовий був підняти навіть мертвого.
Що ж, сьогодні мав відбутися чи не найважливіший у його житті бій. Нікітін ще трохи поніжився у ліжку, ніби вибудовуючи стратегію нинішнього дня, хоча насправді ні про що значуще не думав, а потім посидів, вдивляючись у майбутнє через вікно, але й там нічого не побачив. До реалій життя його повернув контрастний душ. Нікітін на фізичному рівні відчував, як сили прибувають у його тіло. Він ретельно поголився, ніби збирався зустрітися з найвродливішою жінкою на світі. Звичні кава, смажені яйця, тоненька скибочка хліба з маслом закріпили результат. Нікітін інтуїтивно відчув, що з невідомих причин перестав відчувати час, а тому не став робити гімнастичні вправи, як зазвичай, коли прокидався, а відразу взявся до душу, гоління і сніданку. Внутрішній мандраж поволі брав гору, хоча Нікітін і намагався заспокоїти сам себе, що йому все одно, чим закінчиться зустріч із двійником.
Він виглянув у вікно. Машина стояла на звичному місці, а водій ліниво походжав туди-сюди. Ранок був сонячним, хоча здалеку велика чорна хмара насувалася на місто. Водій миттєво заскочив у машину і завів її, як тільки Нікітін з’явився на виході із під’їзду. Підполковник професійним поглядом оглянув по периметру подвір’я. Не помітивши нічого підозрілого, попрямував до машини. І раптом йому здалося, що хтось своїм поглядом свердлить йому потилицю. Нікітін озирнувся, але, звісно, нікого не було. У голову вкотре прийшли думки про вищі небесні сили, але зараз не було часу розмірковувати на цю тему. Якщо вони взяли над ним шефство – на здоров’я! Все життя він був упевненим, що вищі небесні сили не зроблять йому нічого поганого. Якщо помилявся – туди йому і дорога!
Воронцова ще не було, хоча домовлялися на восьму. Нікітін не міг всидіти на місці і прасував кроками кабінет. Із задоволенням відзначив про себе, що аж тепер, здається, нарешті заспокоївся, бо жодні дурні думки не лізли йому до голови. Виникло бажання зателефонувати старшій доньці у Санкт-П
Показати повністю..

Сподобалось 0 людині
Вподобайка
Пропоную електронний варіант мого роману “Страшні люди”. Вартість – 25 гривень. Гроші слід перерахувати на мою карточку № 4731 2191 0651 0542 Приватбанку.

Сподобалось 0 людині
Вподобайка
Народжені самотньо – й самотньо помираєм.
І все життя живем на самотині.
Немає гіршого, аніж мільярди
Людей самотніх на планеті.

У кожного свій світ, який він творить сам.
Мільярди цих світів – це сутність Бога.
Та за самотності межу ми вийти вже не можем.
Це коло зачароване нам Бог накреслив.

У задумі Творця для нас – пізнати Небо.
Людина квола й неспроможна це зробити.
Самотність їй дана для того,
Щоб вглиб у себе зазирнути можна.

Коли пізнаєш внутрішнє єство,
То й все навколишнє враз стане ближчим.
Розкриєш таємниці зір далеких –
І зрозумієш, чом на світ ти народився.

Самотність – це не сум, не одинокість, нуда.
Це самопожертва простором і часом.
Це Божий дар, коли можливість маєш
Враз осягнути задум ти Творця.

Якщо ж марнуєш час і звужуєш свій простір,
Самотності віддавшись на поталу,
Якщо нудьгуєш зранку, вдень і ввечір,
То путнього не вийде вже нічого.

Самотністю не треба прикриватись,
Що в тебе щось не вийшло так, як треба.
Ти мав можливість – і не скористався
Бодай на крок наблизитись до Бога.

Пізнай себе – й розкриєш таємниці,
Хоч доступу до них ще вчора ти не мав.
Лети думками до зірок.
Нарешті вийди за окреслене ти коло.

І коли зробиш це – побачиш
Ти дивовижний світ навколо себе.
І усвідомиш ти Божественну красу.
Самотності, що Бог тобі дав, дякуй.

… Народжені самотньо – й самотньо помираєм.
І все життя живем на самотині.
Немає гіршого, аніж мільярди
Людей самотніх на планеті…

Анатолій ВЛАСЮК
11 червня 2017 року
Показати повністю..

Сподобалось 3 людям
Вподобайка
3
ОЧІ ЗЕМЛЕТРУСУ

Михайло Коцюбинський. Хвала життю.

У 1908 році на Різдво італійське місто Мессіна зазнало жахливого землетрусу. Михайло Коцюбинський побував там уже після руйнації. Ось що він писав дружині 17 червня 1910 року:
“Яке страшне враження зробив на мене цей город! Все в руїнах, з вулиць зробились гори всякого грузу та каміння. Все наче спресоване, все змішане дивно. Під руїнами і досі поховано 40 000 людей. Ідуть розкопки. Бачиш, як сидять городові. Ось городовий встає. Це знак, що одрили тіло. При мені викопали труп жінки. Спочатку витягли голову і поклали в таз. Потому потягли сорочку, яка подерлась, а далі витягли тіло, напівзгниле. Я вже не хотів дивитись. Доми стоять так, що тільки 3 стіни залишились, а через четверту, одвалену, видно ліжка, посуду і т.ін. Найбільше ж од домів лиш груда каміння. По вулицях страшно ходити, бо руїни потріскались і ось-ось впадуть на голову. Був у мене і неприємний момент. Йшов я по вулиці, коли раптом земля затряслась, будинки хитнулись і ось-ось, здавалось, заваляться. Але се був момент і не повторився. Люди поніміли, бо на вулицях все ж ходять і їздять і ставлять дерев’яні домочки, смішні, на два поверхи, і тоненькі, з легких дощок. Такі ж і магазини. За городом збудовану нову Мессіну. Ряди домочків, як коробки з макаронів, маленькі, тоненькі, без вікон, тісні, так що чути , що говорять в десятого сусіда. Тіснота і убожество. Всі ці домочки збудовані на гроші, пожертвовані різними народами. Як тут живуть, як не пересваряться, як не згорять – не знаю. Правда, їсти готують на вулиці, в жаровнях. Люди якісь залякані, сумні, жінки в жалібних чорних крепах, у мужчин тільки чорні краватки, і в очах кожної людини – жах. Тяжкі враження. Не хотів би другий раз бачити”.
Найперше, що побачив автор, коли прибув до міста, – “осла з повними кошиками на спині, що переступав обережно через каміння розмитого бруку, тримаючись холодку од зруйнованих стін прибережних будинків.
За ним біг хлопець і з сіцілійським жаром кричав:
– Cipolla! Cipolla!.. (Цибуля! Цибуля!).
До кого гукав він? Кому хотів продавати? Чи не камінням отим, що були спаяні перше в суцільну стіну, а тепер знову почали жити окремим життям?
Однак надходили люди. Несподівано з вулиць, з безладної груди каміння випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці. Йшли якісь дами в довгих чорних вуалях, з мертвим, застиглим обличчям, похмурі робітники, і їх суворість наче замикали чорні костюми аж до краваток з крепу. Тонкий залізний стовп ліхтаря неприродно нахилявся над ними, немов придивлявся зверху скляними очима. З одного боку м’яко хлюпало море, з другого висіли потріскані стіни палаців, без вікон й дахів, з дверима, що до половини завалені грузом. І знову сунулись чорні мужчини й тихі жінки, наче черниці, немов гості похоронні ішли комусь віддавати останній привіт. Чим далі я посувався, тим частіше стрічав сей люд в жалобі, тим виразніше я почував, що щось мене мулить. Я мусив обминати цілі гори різнорідного грузу, балок, вапна і каміння, що навалені тут серед вулиць, перескакувати щілини на землі, наче розкриті жадібно роти, перелазити через мармурові колони і зазирати у вікна, звідки дивилась на мене пустка. І знову з-за вугла тихо випливала чорна фігура і стрічалась зо мною мовчазними очима. Тоді я зрозумів врешті, що мене мулить. Очі! Ті страшні, чорні, жахливі очі, які замкнули в собі все пекло різдвяної ночі і вже більше нічого не можуть бачить. Може світити сонце, голубіти море і небо, сміятися радість, а ті очі, поширені й мертво блискучі у великих орбітах, звертали погляд вглиб себе і божевільно вдивлялись у розхитані стіни, вогонь і трупи найближчих. Мені здавалось, що коли б сфотографував їх, на пластинці вийшли б не людські очі, а картина руїн”.
Різні картини доводиться спостерігати у зруйнованому місті. Ось “чорний панок з блідим обличчям” розповідає, що недавно він був “багатий і щасливий… мав жінку, четверо дітей і банкірську контору”. Тепер усе це завалене камінням, а він мусить годуватися цибулею.
“Долі, в тіні руїни, сиділа жінка в жалобі, з чорним непокритим волоссям, а на колінах в неї гралась дитина. Її сумне обличчя й погаслі очі змусили мою руку полізти в калитку, але на мій рух жінка не одповіла одвітним рухом. Вона лиш похитала заперечливо головою. Тоді я зрозумів, що се одна з тих, які звикли давати, але не навчились ще брати”.
А ось “постать дідка, що самотньо чорніла високо на звалищах хат”. І коли несподівано землетрус знову нагадав про себе і “глухо загарчала земля і захиталась, наче спина корови, що хоче звестись”, – “зігнутий дід не підняв голови навіть”.
Але життя бере своє. Біля якогось добродія зібрався рій жінок.
“– Синьйори і синьйорини!.. – випускав він глибоко з грудей і од самого серця. – Синьйори і синьйорини! Ви бачите тут одно з дійсних чудес сучасної косметики. Ося помада є найпевніше средство заховати молодість і красу. Легким шаром ви втираєте на ніч її в лице і рано встаєте свіжі, як од роси троянда… Кожна склянка – чотири сольдо…”.
“Я перевів погляд в долину. Десь оддалік, з гуркотом і хмарами пилу, валили найбільш небезпечні стіни домів; то тут, то там, серед сірого грузу й руїни, вставав поліцейський і прикладав руку до кепі, оддаючи мертвому честь. Але се мене вже не вражало. Я раптом побачив далекі зелені гори, залиті радісним сонцем, помаранчові сади, безконечний шовковий простір блакитного моря, і душа моя проспівала над сим кладовищем хвалу життю…”.

Анатолій ВЛАСЮК
10 червня 2017 року
Показати повністю..

Сподобалось 0 людині
Вподобайка
УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “КВІТКА”

Тридцять першого грудня і першого січня Квітка була вдома. Обклалась книжками і вдавала, що готується до екзамену, хоча перед очима були Василь і все, що відбулося в хаті бабусі Ґєнки.
Дівчата кликали її до компанії – відсвяткувати Новий рік. Відбріхувалася, що другого січня має важкий екзамен, і викладач прискіпливий, треба готуватись. Був екзамен з української літератури, за перше півріччя мала суцільні п’ятірки, так що сподівалася здати на “відмінно”. Викладач був молодий і симпатизував їй. Якби захотіла – могла з ним замолотити, як висловлювались дівчата з її групи. Але вона не хотіла.
Насправді не тягнуло до компанії, бо знала, що там буде Василь. Від одного спогаду про нього серце в неї завмирало. Після компанії він нав’яжеться проводжати її, й тоді знову вступлять до хати бабусі Ґєнки. Ще вчора все сталося для неї несподівано й водночас очікувано, бо Василь їй подобався. Не був таким нахабним, як інші. Якби вона не захотіла, нічого б у нього не вийшло. А тепер виходило, ніби заплановано наперед, якщо вона з’явиться в компанії, де буде він.
Квітка не могла сама собі відповісти, чи сподобалось їй. Радше це було незвично, хоча давно хотіла цього, та й просто спробувати, як воно, переступити ще одну межу в своєму житті. А потім стало неприємно, коли Василь бачив, як із неї витікає кров. Трохи боліло, але це було ніщо з його поглядом. Ні, він не підсміхався, але було видно, що його огортає задоволення – з голови до п’ят. Аякже: прийшов з армії – і трапилася незаймана.
Декілька разів на собі Квітка ловила допитливий погляд матері. Та запитала, навіщо вона прала простирадло, та ще й у холодній воді. Квітка збрехала, що воно було брудне. Від чого брудне, якщо до хати ніхто не заходив? Здається, мама не вірила і думала щось своє з цього приводу. Не могла ж сказати мамі, що кохалася з Василем і відмивала кров. Свою першу незайману кров.
До дванадцятої Квітка не дочекалась. Сказала, що в неї болить голова. Лягла в ліжко. Тепер уже й тато підозріло подивився на неї. Хоча двері й були зачинені, але чула виступ президента, бамкав годинник, цокнули бокали. Квітка лежала з розплющеними очима. Їй хотілося плакати.
Потім батьки слухали естрадний концерт, але недовго, десь до години часу. Квітка ніяк не могла заснути. Не лише вуха, а й, здається, все тіло горіло. Мабуть, її згадували в тій компанії, де був Василь. А може, він розповідав про неї, як взяв її, незайману. Ні, він на таке не здатний. Нарешті тато й мама повкладалися спати.
Тільки-но Квітка почала засинати, прийшов Василько з гульок. Чула, як він захропів. І як це йому вдається? Ще голова, здається, на подушку не лягла, а брат вже спить.
Ще довго крутилася на ліжку, перекидаючись з боку на бік. То на спину ляже, то на живіт. Сон геть утік від неї. Квітка згадувала до найменших подробиць своє перше інтимне випробування. Закопилила губки. Вирішила сама для себе, що тепер не скоро віддасться якомусь хлопцеві – якщо віддасться взагалі.

Зранку, поки всі спали, Квітка вже поралася по господарству, відганяючи від себе сон і спогади про Василя й про те, що було між ними в хаті бабусі Ґєнки. Поставила варити картоплю свині, випустила курей і нагодувала їх, видоїла корову, дала їсти псові.
Коли зайшла до хати, заспана мама обійняла її:
– Ох, ти ж моя господинько! Що ж я робитиму, як ти поїдеш на сесію?
Квітка здається, аж тепер помітила, як мама розтовстіла за останній рік. Усміхнулась на її слова, але нічого не сказала. Що робитиме? Та те й що завжди, але вже без неї.
Вийшов тато у сімейних трусах по коліно. Квітка глипнула на нього й відвернулась. Подумала, що своєму чоловікові купуватиме нормальні труси, не такі великі. Такі як у Василя, щоби багатство випиналося. Ой, коли ж він буде, той чоловік? І чи буде взагалі? Хіба б не такий, як Василь. Хочеться і колеться. Дівчата повискакували заміж після школи, деякі вже й з животами ходять. Були щасливі, сміялись, а тепер згорблені, якісь злі й мовчазні. Отаке воно сімейне життя? Не розпитувала в них, але багато про що здогадувалась.
Снідали пізно, коли зазвичай уже треба було обідати. Василько повіявся по селу. Тато й мама дивилися телевізор. Квітка сіла за книжки. Знову повернулися до неї видіння про Василя й про те, що було з ними у хаті бабусі Ґєнки.
Вечором вимила голову, ретельно підмилася, ніби хотіла витерти останні сліди від Василя, – і вперше задумалась, що може завагітніти від нього. Все тіло налилося теплом. Він робив усе, що хотів, а вона не пручалась. Стало бридко, коли згадала, як слизька рідина від нього, змішана з її кров’ю, стікала по ногах.
З цим Квітка й пішла спати. Замучена вчорашньою безсонною ніччю, заснула швидко і навіть не чула, коли Василько повернувся з гульок.

Уві сні Квітка пішла на дно озера, коли безжально задзеленчав будильник. Довелося винирнути. Не хотілося вставати, але треба.
Швидко зібралася. Речі були спаковані ще звечора. Тільки-но зібралася йти, як побачила заспану матір.
– З Богом, донечко! – перехрестила її. – Подзвониш, як екзамен здала.
Квітка усміхнулась і кивнула головою. Важко бути філологом. Не подзвониш, а зателефонуєш. Але ж не буде мамі мову виправляти.
Тільки-но вийшла з хати, знову налетіло на неї видіння від Василя і те, що було з ними в хаті бабусі Ґєнки. Що за чортівня? Квітка вже була зла сама на себе, що постійно думає про це. Як цього позбутись?
До автобусної зупинки було легко йти. Легкий морозець пощіпував щічки. Тихо надворі, лиш риплять на снігу її чобітки. Десь в іншому кінці села ліниво гавкнув пес.
Людей на зупинці не було. Автобуса теж. Плюс-мінус п’ять хвилин, втішала себе Квітка. І раптом подумала, що автобус уже поїхав. А що водієві? Довше почекає у районному центрі, щоби вписатись у графік. А коли й через п’ятнадцять хвилин автобуса не було і холод почав залізати їй у чобітки і під светр, Квітка стала картати себе, що треба було поїхати вчора після обіду. Переночувала б у гуртожитку, хоча там, мабуть, нікого нема, нормально викупалась би в душі, а не в мийниці, як вдома. Лише грязюку розмазала, каже тато.
І відразу ж блимнули фари. Автобус!
Сиділо лише декілька старших людей. Квітка привіталась:
– Слава Ісусу Христу!
Здається, ніхто й не відповів. Чи тихо сказала, чи сплять. Ну, й добре. Вона не знає цих людей, вони – її.
Водій був молоденьким, уже декілька разів їздила з ним. Зачіпався до неї. Жартували.
Квітка сіла на переднє місце біля нього. Було тепло від радіатора. Привітали одне одного з Новим роком. Квітка дала йому сто гривень, але він повернув гроші:
– Найкращій пасажирці сьогодні безкоштовно, – сказав.
Поїдав її поглядом, ніби роздягав.
– Дивіться на дорогу, – серйозно сказала Квітка. Не любила, коли її ось так безцеремонно розглядають. Відчувала свою красу, але цінила стримані погляди чоловіків.
– А що на неї дивитися? – відповів весело водій, блиснувши білосніжними зубами. – Мій автобус сам їде.
Теревенили до районного центру. Автобус був забитий уже по самі вінця, бо в кожному селі водій підбирав людей.
А потім Квітка вдала, що задрімала. Не хотіла більше розмовляти. Ні з ким. І ні про що не думала.
А й справді заснула. Нічого не встигло наснитись.
Водій торкнувся її колін й довше, чим треба було, затримав руку:
– Вставай, студентко! Львів!

Анатолій ВЛАСЮК
Показати повністю..

Сподобалось 0 людині
Вподобайка